Жерар ДЕПАРДЬЄ: «Тараса Бульбу мушу зіграти!»
Минулого вікенду столиця мала цікаву інформацію для обговорення. Причому, не політичну!.. До Києва вперше прилетів великий актор сучасності – француз Жерар Депардьє. Не проїздом кудись далі, на схід, а безпосередньо до України. Нагодою поручкатися зі знаменитим «Обеліксом» ми також не знехтували. Тож, незважаючи на охоронні кордони, які, до слова, збентежили й самого актора, у фойє одного із виходів кінотеатру «Україна» мені таки вдалося на декілька хвилин відволікти месьє від споглядання власного німба. Чомусь більше нікого не пропустили, отож – маєте ексклюзив.
Але напочатку мушу трохи подати «офіційщини» – про перебіг подій. Візит знаного артиста відбувся в рамках благодійної акції «Митці Франції – дітям України», започаткованої за ініціативи Голови ради опікунів Всеукраїнського фонду надії та добра пані Людмили Кучми. Акція розпочалася 19 березня цього року в кінотеатрі «Україна» демонстрацією фільму «Втікачі». Завдяки Фонду, фільм мали змогу подивитися діти соціально незахищених категорій, вихованці дитячих будинків сімейного типу, діти-інваліди, талановиті діти із франкомовних шкіл. Після зустрічі перед дітьми виступили голова названого Фонду, посол Франції в Україні пан Філіп де Сюремен, міністр у справах сім’ї та молоді Валентина Довженко. Пан посол, зваживши, що в залі кілька десятків французьких дітлахів, які його «не зрозуміють», перепросив присутніх і свою промову виголосив французькою. Вже після нього пані Людмила представляла поважного гостя – Жерара Депардьє, і також іноземною мовою, але не французькою (!). Зала, почувши це ім’я, просто вибухнула оваціями. Улюбленець дітлахів жартував, сміявся, цілував усіх, хто йому траплявся, а траплялося чимало, бо малі ледве не вилазили на сцену...
– Пане Жераре, – упіймав я його за рукав і чемно перепросив, – ви вперше в Україні, тож чи не дивує вас така шалена популярність у наших дітей?
– Мене діти завжди любили. Мабуть тому, що я, гм... один з них. Гадаю, це і є секретом того, що ми так розуміємо одне одного, хоч би куди я поїхав. Знаєте, я так і не став дорослим, хоча вже посивів і мушу підфарбовувати волосся в рудий колір. Я і не сумнівався, що ваші діти такі як усі. Тому, щойно запропонували відвідати Київ, одразу погодився. Хіба ж я міг відмовити малечі. Втім, це й мені приємно – бути потрібним і бажаним. Можете собі записати, що актором я став тільки для того, щоб від мене не пішло дитинство. Це так добре, залишитися веселим товстуном-бешкетником, який може щодня перевтілюватися з одного образу в інший. Почав працювати в театрі та кіно дуже рано. Нікому не раджу повторювати мій шлях. Якщо маєш здібності, і в двадцять стартувати не запізно. Мене помітили одразу. Напевне через мій зріст. В одинадцять літ я вже «вимахав» на сто вісімдесят сантиметрів.
– Коли ж ви зіграли свою першу роль у кіно?
– Тоді мені було тільки п’ятнадцять. Мене покликали з театру. Якось те все випадково збіглося. Та в цьому світі все випадкове. Навіть не від здібностей залежить, а від збігу обставин. Усе відбулося тільки завдяки тому, що я колись зайшов до театру, попросився на епізодичну роль у різдвяному спектаклі. Саме тоді туди заглянув відомий режисер, якому потрібен був здоровило-підліток. І ось я перед вами! Усе випадково. Головне – потрапити у певне місце. Якщо ж воно виявиться зручним – тоді успіх не забариться.
– Переважно ви граєте доволі серйозних персонажів, але останнім часом чомусь запалилися ролями... ну, таких, не зовсім... Вам подобається смішити?
– Звичайно подобається. Ролі дурників, які потрапили в несподівані обставини, захоплюючі та багатогранні. Я дуже нескромний, тому скажу так: щоби зіграти нерозумного, треба бути дуже розумним. І це правда, бо жоден недоумок не зможе відтворити свій же образ, хоч би скільки намагався. І тут також вгадується моя натура. Завжди хотів залишатися дитиною, – це я свідомо повторююся, – а з наближенням старості тим більше. Ці ж образи, приміром, роль у «Місії Клеопатри», роль у новій постановці «Невезучих», повертають у дитинство та ніби забирають два десятки літ від «загального стажу».
– Професія актора, як і будь-якого митця, тісно переплітається з повсякденним особистим життям.
– Воно то так, хоча краще б цього не було. Дуже не люблю, коли настає сумна година. Найбільше мене разять важкі випадки з родиною, з друзями. Нещодавно мій син потрапив у аварію, не обійшлось без жахливої ампутації – це просто викинуло мене з рейок. Я надовго перестав бути дитиною. На творчість такі обставини не можуть не впливати. Я ж звичайна людина, а не ангел небесний, аби не перейматися земними бідами. Тішу себе тим, що з кожним щось може трапитися, що я не виняток. Але маю друзів, які мене підтримують, підбадьорюють.
– Ваші друзі, певне, також актори?
– Поза акторським колом я майже ні з ким не спілкуюся. Тому абсолютно логічно, що й найближчі мені люди теж знімаються в кіно. Трьох з них ви, либонь, дуже добре знаєте. Давній мій приятель – П’єр Рішар. Нинішню акцію для українських дітей розпочато саме фільмом, де ми знімалися удвох. Пам’ятаєте дівчинку із «Втікачів»?.. Нещодавно її бачив. Виросла, на виданні! Мабуть, не треба крихітку більше губити, запрошу на роль у тому фільмі, який збираюся знімати в Україні. Ще одного свого друга теж особливо представляти не треба – це Жан Рено. Після «Невезучих» ми по-справжньому подружилися. Але найбільший мій друг – старий друг, – продюсер Крістіан Клав’є. Із ним ми – нерозлийвода.
– Ви маєте намір знімати фільм в Україні? Це звучить сенсаційно...
– Навіть цього разу я скористаюся можливістю й дещо зіграю для одного свого приятеля, який творить у вашій гостинній країні. Але з ким і про що – наразі то секрет. А незабаром, десь, може за рік я хотів би спробувати себе в ролі Тараса Бульби. Дуже французький персонаж! Хоча я матиму надто самовпевнений вигляд, але ось що скажу – мені ця роль вдасться краще, ніж «голлівудівцям». Уже читав сценарій. Ваш Тарас мені нагадав Жана Вальжана із «Знедолених». Та й Гоголь дуже схожий на Віктора Гюго. Може я й помиляюся щодо літератури, але козака з оселедцем таки відтворю не гірше, ніж давнього гала Обелікса.
– Будете гримуватися, чи насправді поголитеся за старою українською модою?
– Поголюся, обов’язково поголюся. І поки триватимуть презентації фільму, носитиму таку зачіску. Мені навіть не доведеться свого оселедця підфарбовувати. Адже моє волосся геть сиве, як у Бульби.
– Кілька років тому ви перенесли важку операцію на серці. Весь світ з тривогою тоді прислухався до новин із Франції.
– Нині «з лівого боку» мене майже не турбують. Навіть синову аварію витримав напрочуд стійко. Відтак сподіваюся, свої плани ще встигну здійснити. Хоча все в руках Господніх. Може, не так скоро виправдаю своє прізвище, й засмучу цих ось дітлахів. (Depart по-французьки – «відхід», Dieu – «Бог» – авт.). Однак Тараса Бульбу таки мушу зіграти.
Розмову вів Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ
Фото Григорія СЛАБЕНКА