Пропаща сила

Давнє східне прислів’я, перелицьоване на наш, український лад, «Не дай, Боже, жити в епоху перемін», схоже, стало сумним епіграфом до нашого суспільного життя настільки, що ми навіть з ним змирилися. Змирилися, не усвідомлюючи, що за ним стоїть страшніша суспільна трагедія: не дай Боже, виростати в епоху перемін. І стосується вона тисяч, якщо не мільйонів тих молодих людей, яким довелося дорослішати у веремії політичних пристрастей, переживши юними душами кардинальну зміну моральних цінностей, традиційних уявлень і життєвих схем. Забуті державою, батьками, вони залишилися на узбіччі, приречені на долю героїв американського фільму «Генералів піщаних кар’єрів», над якими ми так щиро плакали напередодні перебудови...

Два береги однієї прірви

Суди нині завалені справами про грабежі, розбої, крадіжки, торгівлю наркотиками саме молодих людей від 17 до 30 років. Покарання, перебування в колонії чи в’язниці по кілька років виправдати становище не допомагають. Повернувшись на волю, вони повторюють ті ж самі злочини, перетворюючись врешті-решт на злісних рецидивістів.

Справа, яку слухали нещодавно у Деснянському суді, в цьому плані звичайна і традиційна: кишенькова крадіжка. Але саме цим вона привернула нашу увагу. І ще тим, що зловмисники і жертва – люди одного покоління, але розділені вододілом суспільних обставин.

Киянин Олег Полятичко недільного літнього вечора повертався додому із дачі, яку прикупили ще в колишні часи його батьки. Тепер господарем заміської скромної фазенди став Олег. Не можна сказати, що він із того був особливо гордий: доводилося гибіти на тих шести сотках по вихідних, допомагаючи батькам і відриваючи від себе вільну для інших утіх хвилину. Але мусив. У сім’ї росли діти, та й взагалі, хтозна, як воно ще повернеться... Не зайві були для сім’ї і сякі-такі врожаї, хоч Олег, працюючи програмістом в одній із фірм, заробляв непогані гроші. Але головне, чому про дачу все-таки дбав, була змога вивезти туди влітку дітей із задушливого міста. Для цього і на машину потихеньку збирав.

Отож, того вечора, діставшись спочатку автобусом, метро, а далі тролейбусом № 37 до свого дому, Полятичко зайшов у гастроном, щоб купити хліба...

Мисливці за гаманцями

У ту ж годину до гастронома завітав і Роман Маликов з подружками. Але не по хліб. Із самого ранку чоловік місця собі не знаходив. Мало, що мучило похмілля – випив учора з випадковими дружбанами, так ще дружина причепилася: давай грошей, хоч дитині на молоко. А в хаті запали – не трісне. А де він міг взяти ті кляті гроші. Від батьків допомоги жодної – колишні робітники самі ледь животіли на мізерну пенсію. А сам після двох судимостей (за наркотики і крадіжку) не міг ніде влаштуватися на постійну роботу. Перебивався випадковими заробітками вантажника на ринках. Але й ті копійки не встигав додому донести, бо завжди траплялася компанія таких самих вільних бурлаків, охочих «роздушити» пляшку-другу дешевого пійла. Щоб підняти настрій. Під градусом і життя здавалося кращим, і сам собі чоловіком чогось вартим здавався.

Отож, посварившись з дружиною, грюкнув дверима і подався світ за очі, точніше туди, де вирує життя – на Лісовий ринок у надії в когось із знайомих позичити грошей. Але, на жаль, багатих на гроші тієї неділі на ринку серед Романових знайомих не було. І це його розлютило. Десь у глибині душі Роман підозрював, що йому позичати просто не хочуть, знають, що не віддасть. Не вірять і казкам, що нібито скоро його на роботу грошовиту візьмуть, адже знали Романове минуле. Блукаючи по ринку, сердитий і розчарований Роман неабияк зрадів, побачивши давню знайому Ліну К., яка теж тинялася між прилавками, вочевидь, з метою підчепити грошовитого клієнта. У Ліни гроші водилися, але, на жаль, не сьогодні. Тож, порозумівшись, об’єднані спільною метою Роман і Ліна почали шукати третього. І знайшли. Саме цієї миті до ринку на тролейбусі підкотила Христина У.

Двадцятип’ятирічній самотній жінці без роботи і сімейних клопотів теж душу муляла нудьга. Від пропозиції Романа і Ліни випити не відмовилася. Але – за що? Пошкребли дівчата по кишенях, порахували – на три пляшки пива не вистачить. А так хотілося шиконути, посидіти в кафе по-людськи. Однак в яке кафе чи бар не потикалися, ціни на спиртне кусалися як скажені собаки. Це дратувало, тим паче, що кожна дорога забігайлівка було вщерть заповнена сп’янілими молодими людьми.

– Мають за що, гади, – сердився Роман, якому кортіло випити вже з люті на це трикляте злиденне життя.

Але реальність є реальність. Тому, порадившись, трійка вирішила купити пляшку в гастрономі і розпити тут же, за рогом. Але в Романа дозрівав й інший план: поживитися тим, що погано лежить. Цієї пообідньої пори в гастрономі покупців було небагато. Однак його увагу привернув інтелігентний чоловік, що повертався, либонь, з дачі з торбою овочів.

Роман дав сигнал дівчатам, і всі троє прилаштувалися в черзі за дачником, який у цей час саме розраховувався за хліб. Погляд Романа прикував товстий гаманець, який дачник, заплативши, недбало кинув у торбу до овочів. І тут у нутрі Романа прокинувся «професіонал» з кишенькових крадіжок, засвербіли руки. Бажання поквасити з подружками у дорогому барі стерло з пам’яті і 2 роки, проведені в колонії за такі подвиги!

На злодієві шапка горить

Один рух, і портмоне дачника – під пахвою у злодія. Кинувши подругам, що прикривали його з двох боків: «Пошлі, купім в другом магазіне», – Роман вискочив на вулицю, за ним – жінки. Стріляний горобець, Роман передав Христині гаманець, і та миттю запхала його за пояс спортивних штанів. Збуджена щасливим уловом компанія мисливців за гаманцями стрімко вирушила до найближчого бару в передчутті веселого вечора. Але була одразу затримана оперативно-пошуковим групою Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві у складі Вадима Маркова, Руслана Камінського, Андрія Маленка та Володимира Грабійчука. Один із міліціонерів, що в той час був у гастрономі, помітив «трійцю», яка забрівши в магазин, шастала, придивляючись до сумок і кишень покупців, і почав стежити за їхніми діями. Цікаво, що безтурботний дачник-інтелігент навіть не здогадувався, що його обікрали більш як на 300 гривень. І був дуже здивований, побачивши власне портмоне не в торбі з помідорами, а в руках у міліціонера.

Власне, як свідчить досвід охоронців правопорядку, саме такі неуважні порядні громадяни стають жертвами кишенькових злодіїв, які шастають у пошуках здобичі по базарах, магазинах, їздять у переповненому міському транспорті, придивляючись до сумок втомлених роботяг, замріяних інтелігентів, які звикли заробляти шматок хліба і свій ламаний гріш чесною працею і думають, що так роблять усі.

Деснянський районний суд визнав Романа Маликова і Христину У. винними у вчинені злочину, передбаченого ст.. 185 КК України, і призначив покарання – два роки позбавлення волі.

Сумна історія, яких сотні... Здавалося, рядова, не резонансна. Але суддя Олександр Котович, якому довелося провадити цю справу, також вважає, що весь буденний трагізм її в соціальному закоріненні, в трагічних причинах народження цілого покоління українських «генералів піщаних кар’єрів» – суспільно принижених, а тому безвідповідальних і агресивних до суспільства і всіх його правових засад. Про це свідчить бодай те, що під час слідства і на суді Роман Маликов жодного разу не мотивував свій злочин тим, що справді не мав за що власному синові молока купити. «Випить хотілося!» – ось що спонукало його до крадіжки чужого майна.